Поселення трипільської культури
У найвіддаленішому куточку Баришівщини, на лівому березі невеликої річки Недри, в мальовничому місці за тридцять сім кілометрів - від районного та сотні - від столичного центрів розташоване село Пилипче. Люди почали селитися тут ще в глибоку давнину.
Ліворуч від шосе, що веде на Ярешки, лежить група курганів, котрі відносяться до III тисячоліття нашої ери. На південній околиці села виявлено поселення трипільської культури, датоване II тисячоліттям до нашої ери. На захід від села на правому березі Недри (південніше колишнього складу хімічних добрив) розкопане поселення УІ-УІІ століть часів черняхів-ської культури/ Поряд (нижче за течією) досліджувалося городище часів Київської Русі ХІ-ХІІ століть. Очевидно, поселення зникло під час половецьких набігів.
Ці археологічні пам'ятки вивчалися ще в дореволюційні часи. Полтавський історик Л.В.Падалко у книзі «Прошлое Полтавской губернии и ее заселение» зазначав, що «могили гострі», розташовані між Березанню й Лехнівкою. Згадував він і про давні городища, зокрема й про розташовані біля Пилипчого.
Згадується «вкрай заплутана земляна споруда під назвою «Бузурь» невизначеного характеру і невідомого часу, розташована праворуч від Пилипчого.
Вважається, що спершу село було засноване в середині XVI століття як хутір. За свідченням дореволюційного історика О.В.Стороженка, його назва походить від імені Пилип. Можливо, так називався його першопоселенець. А от згідно з іншою версією, населений пункт у давнину оточували красиві липові гаї, що й дало підставу для назви.
Перші згадки про навколишні села знаходимо в історичних документах 1620-1647 років. Саме ними проходила межа Бориспільського староства.
У червні 1968 року трактористи Бойківського відділка місцевого радгоспу працювали нічної зміни в урочищі Загатка. У темряві механізатори й не помітили, що виорали скарб. Лише вранці брати Микола й Володимир Гриненки та Анатолій Панасюк (школярі) виявили черепки горщика, біля
яких валялося багато великих і малих срібних монет. Найстаріша (іноземна) датувалася 1490 роком.
Були тут данські талери, ісландські, австрійські, нідерландські, польські орти, шостаки, трояки, російські срібні копійки та карбованці часів Михайла Федоровича і Олексія Михайловича.
Особливо цінними вважаються двадцять талерів і чотири (рідкісні) єфімки.
Найцінніші монети березанський історик В.Берко передав на зберігання до Київського музею коштовностей.
Таких монет залишилося дуже мало. Доктор історичних наук І.Г.Спаський, визнавши окремі єфімки з бойківського скарбу унікальними, описав їх у своїй книзі «Каталог єфімків» (збірник «Нумізматика і сфрагістика», К., 1971 рік).
Монети свідчать про торгові зв'язки тутешніх жителів напередодні та під час національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти. Не виняток, що скарб закопаний одним із учасників військової експедиції у 1647 році під керівництвом Ієремії Вишневецького («Баришівські вісті», 21 лютого 2009 року).
Військо зупинилося в селі, а керівники походу зібралися на раду. Тут було страчено козацьких послів, яких до Вишневецького із листом направив Богдан Хмельницький. Місцеві жителі вважають, що місце страти було на розвилці в напрямку Вой-кового, на місці «чумного кладовища», яке ще називають цариною. Наразі це - околиця села (вулиця Свердлова).
Старожили стверджують, що в давнину цей шлях називався козацьким і пролягав аж до панського маєтку. Інші вважають, що на місці старого кладовища ніколи не існувало поселення, тому й піддають критиці сторінки роману Генріка Сенкевича «Вогнем і мечем».
О.СИНИЦЯ,
краєзнавець, м.Березань - с.Морозівка
«Баришівський вісник» №2, 2013 р.